.png)
.
Виготовлення воскових свічок як частина бджільничого ремесла
Свічникарство – важлива ланка бджільничого промислу. У повсякденному житті людей вона займала значне місце. Цією справою займалися пасічники разом зі своїми родинами.
Інколи ми й не замислюємося, яке велике значення має воскова свічка у нашому житті і який великий і складний шлях пройшла вона в історії людства. Восковими свічками освячували оселі, їх ставили у весільний коровай. Свічки були обов'язковим атрибутом під час похорону. Кожна обрядова свічка мала свою назву – громнича, страсна, хрищенницька, вінчальна тощо. Свічки в обрядах використовують і нині. Вони запалають життєдайним вогнем і під час новорічно-різдвяних свят.
Свічникарство – важлива ланка бджільничого промислу. У повсякденному житті людей вона займала значне місце. Цією справою займалися пасічники разом зі своїми родинами. Для цього обирали теплий сонячний день, припиняли будь-які господарські роботи, зазвичай, діти допомагали дорослим.
У домашніх умовах відомі три способи виготовлення свічок – сукані (качані), литі та мокані. Ось як їх описує відомий народознавець Василь Скуратівський: «Качані (сукані) свічки виготовляли в такий спосіб. Шмат білого воску розм'якшували у теплій воді, розминали руками. Потім на рівненькій дощечці чи столі розкачували віск у продовгувату трубочку, яка нагадувала форму свічки. Натомість, спеціальною дощечкою катанням довершували виріб, щоб свічка набувала відповідної форми. Коли ж було зроблено певну кількість заготовок, на них спеціальним ножем робили поздовжні розрізи, в які рівненько укладали гніт, тоді свічки знову качали дерев'яною дощечкою, щоб не було видно слідів прорізу.
Литі свічки виготовляли кількома способами. Первісно робили спеціальні форми з бляхи чи видовбували юрки з пустотілих рослин та дерев. Для цього осереддя в бузині, стеблах соняшника чи кукурудзи очищали від серцевини. Розмістивши гніт, в порожнину повільно наливали віск. Коли ж він застигав, його витягували, при цьому стінки форми змащували спеціальним розчином.
Досить практичним був процес виготовлення моканих свічок. Спочатку гніт занурювали у розтоплений віск і піднімали, коли він охолоджувався, знову опускали, повторюючи цей процес кілька разів. Такі свічки набували приємного зовнішнього виду, ошатності. Наостанок робили рівненьку і блискучу поверхню. Нерідко такі вироби фарбували різноманітними рослинними барвниками. На жаль, ця технологія на сьогодні майже втрачена»...
Крупні свічкові заводи почали діяти лише на початку XVIII століття. Ці підприємства приносили значні прибутки державній казні. Уряд видавав спеціальні укази про заборону виготовлення свічок кустарним способом.
Як засвідчують дані «Топографічних описів Малоросійської губернії» в 1786 році в Україні налічувалося десять свічкових заводів, а в 1869 році їх було вже 68.
Найбільші свічкові заводи в Україні діяли у Харківській та Чернігівській губерніях. До крупних підприємств належав і свічковий завод Києво-Печерської Лаври, збудований у 1821 році. Щорічно тут обробляли до 1400 пудів воску.
Провідне місце в Україні серед виробників свічок посідало підприємство в Батурині. Вироби цього свічкового заводу були особливо популярними завдяки П.І. Прокоповичу та його послідовникам. Батуринські свічки користувалися величезним попитом у Києві, Москві, Петербурзі і навіть у Франції. Навіть київські культові осередки, зокрема й Печерська Лавра, хоч мали і власні свічкові заводи, вважали за необхідне придбати батуринські свічки.
У листі до сина Кирило Розумовський писав: «За твоїм бажанням свічки воскові з моєї батуринської фабрики невдовзі надійдуть. За білизною і чистотою вони не гірші від французьких. Тутешні свічки в мене на фабриці працюють бездоганно».
Батуринський завод пропрацював майже 80 років. У зв'язку із занепадом пасічництва цей осередок згодом припинив своє існування. Але незважаючи на це, батуринське свічникарство мало величезний вплив на заснування подібних заводів не тільки в Україні, але й у багатьох регіонах Російської імперії.
Свічникарство було обов'язковим атрибутом цехових, церковних та парубоцьких братств. Кожен цех чи братство мали власні свічки, виготовляли їх за спеціальним приписом і досить великих розмірів – висотою до 1-1,5 метра та до 30 см у діаметрі. Таку ритуальну свічку ставили на почесному місці, коли відбувалися зібрання, коли до братств приймали нових членів, які проголошували урочисту клятву, а також на великі свята. Зазвичай виробничі цехи тричі на рік дарували церквам і містові по великій свічці.
Отже, виготовлення і побутове призначення свічок має давні традиції. I не випадково київські князі, віддаючи своїх дочок у сусідні країни, на згадку про рідну землю дарували свічки, щоби вони нагадували їм «запах рідного краю». Адже за народними традиціями свічки символізують незгасну пам'ять про тих, хто відійшов у небуття, духовну єдність поколінь, життєдайний вогонь майбутнього.
За матеріалами журналу Пасіка
